Міраж

Мандрівники, які опинилися в пустелі або савані перед початком сутінків, часто зауважують дивні зміни знайомого пейзажу: уся місцевість на відстані приблизно п'яти-шести кілометрів видасться залитою водою.

Кожний предмет, що перебуває в "зоні повені" має власне перекинуте зображення, яке як би коливається дрібними хвилями. Коли подорожуючий намагається підійти до водної гладі, він з подивом виявляє, що будинку, кущі й камені залишаються на своїх місцях, а от заповітна волога відступає, відбиваючи об'єкти, розташовані далі.

Такий вид міражу найпоширеніший і називається "озерним" або "нижнім". Звичайно ніякої води, що поступово віддаляється від спостерігача, немає.

Те, що ми можемо прийняти за поверхню озера, насправді відбиття неба в гарячих шарах повітря в поверхні землі. Якщо в обрію в цей час видні пальми, будинки або тварини, їхні перевернені зображення будуть сприйматися як відбиття в неіснуючій воді.

Отже, міраж – це не сам предмет, що перебуває в полі нашого зору, а лише зображення цього предмета. Причини виникнення міражу – переломлення світлових променів на границі двох середовищ, що володіють різною оптичною щільністю.

Ще один вид міражів – міражі другого класу або "верхні". Вони з'являються тоді, коли шар повітря поблизу поверхні значно холодніше більш високих шарів. У цьому випадку скривлення променів відбувається в протилежному напрямку, і погляду спостерігача стають доступні об'єкти, що перебувають за лінією обрію.

При цьому їх зображення буде проектуватися нагору, розташовуючись над лінією обрію. Зрозуміло, що намагаючись наздогнати верхній міраж, єдине, на що можна розраховувати, це наблизитися до того предмета, зображення якого ми бачили.

До того ж класу належать й бічні міражі. Саме з ними зв'язані льодові кров легенди про примари у старих замках або в горах. Добре розігріті кам'яні стіни нагрівають і найближчі шари повітря, що приводить до виникнення "відбиття" об'єкта, що перебуває поруч. Тобто, людину, що опинилася поруч із такою стіною, цілком може побачити в безпосередній близькості власне зображення, що рухається.

Не дивно, що в такій ситуації мало в кого виникає бажання наздогнати "примари".

Етологія - наука про інстинкти

В умовах лабораторії досліджують не стільки властиву поведінку тварини, скільки реакцію його мозку на певні сигнали. Важливість цих результатів важко переоцінити, але все-таки при цьому багато сторін поведінки піддослідних тварин залишаються « за кадром».

Наука про поведінку тварин, що спеціалізуються головним чином на дослідженнях у природних умовах називається етологією ( від греч. ethos - вдача, logos - навчання). Вона вивчає в першу чергу інстинкти . Етологи прагнуть не тільки до опису поведінки тварин, але й до його аналізу. Одне з найважливіших питань, на яке вони намагалися відповісти, як та або інша конкретна поведінка пов'язана із процесом дорослішання тварини, чи одержують вони її в спадщину від батьків або освоюють (здобувають) самі.

Етологи становлять докладний опис усіх елементів поведінки, ведуть облік тривалості, частоти появи й повторення кожної з дій тварин. Потім на базі своїх записів з'ясовують, хто частіше всіх у череді або зграї зазнає нападів і погроз, хто найдужчий і впливовий, а хто займає проміжне положення. Такі схеми називаються соціограмами .

Є й спеціальні методи спостереження за тваринами, наприклад телеметрія . Тварини постачають мініатюрним радіопередавачем і за допомогою спеціальних приймачів одержують від нього сигнали. Таким способом можна, наприклад, знайти звіра, якого випустили в дику природу.

За допомогою телеметрії можна простежити, де перебуває й куди переміщається така тварина, довідатися який розмір його індивідуальної території ( тобто ділянки, на якій вона тримається більшу частину часу й з якої проганяє суперників).

Є й інший ефективний спосіб спостереження подібний з телеметричним. Під шкіру дрібній тварині, наприклад миші або ж на вухо або на шию великому звірові «намертво» кріпиться мініатюрне обладнання сенсор. При цьому пов'язане з комп'ютером обладнання може реєструвати сигнали не від одного, а від багатьох сенсорів, у кожного з яких є свій номер. Можна позначити сенсорами відразу багатьох мишей на території лугу й спостерігати за їхніми переміщеннями, за їхніми контактами між собою, за дальністю їх міграцій. Так можна довідатися все, із чого полягає повсякденне життя тварини: як і коли тварина «умивається», як часто й при яких обставинах чистить вовну, як добуває, а іноді і як обробляє їжу, грає, як знаходить собі пару, доглядає за чоловіком, а потім за потомством, бореться з ворогами, опікує свою територію. Перелік усіх дій тварини називають етограмою.

"Своя" серед горил, чужа серед браконьєрів

В 1963 році в тому ж Національному парку, де працював Шаллер, почала працювати американська дослідниця Дайан Фоссі. Протягом 20 років безперервних спостережень їй уперше вдалося простежити все життя горили від народження до смерті.

Живучи поруч із горилами протягом настільки довгого часу, Д. Фоссі досягла набагато більш тісного контакту з ними, ніж Шаллер. Горили не просто близько підпускали її до себе, вони схоже, приймали її за «свою». Це й не дивно, адже Фоссі добре розуміла мову жестів і поз, за допомогою яких вони спілкуються між собою, і при нагоді вміло користувалася ним. Одного разу вона зненацька зіштовхнулася із групою горил, чим сильно їх налякала. Самці стали загрожувати їй, а Фоссі зробила так, як зробила б на її місці горила. Вона стислася в грудочку, намагаючись видатися як можна непомітніше, і пригорнулася до землі. Така поза підпорядкування - вірний засіб зупинити агресію, самці поступово заспокоїлися й залишили Фоссі в спокої.

У цій книзі ми ще не раз повернемося до фактів, описаних у її чудовій книзі «Горили в тумані». На відміну від Дж. Шаллера Д. Фоссі доводилося не тільки спостерігати за тваринами. За час його експедиції життя гірських горил дуже ускладнилося через браконьєрів, які постійно полювали на самих різних тварин, що жили на території заповідного парку. Від розставлених усюди пасток на антилоп і інших тварин страждали й горили. А багато мисливців переслідували й самих цих мирних тварин, продаючи потім туристам їх черепи й шкіри, хоча цей огидний промисел був строго заборонений. Фоссі довелося активно ввімкнутися в боротьбу за порятунок тварин від браконьєрів. Разом зі співробітниками Національного парку вона протягом усього життя невпинно боролася за те, щоб цю невелику популяцію горил, що постійно рідіє, залишили в спокої.

Насамперед, вона почала очищати ліси від безлічі самих різних конструкцій пасток, що попадалися майже на кожному кроці. Разом зі співробітниками парку вона підстерігала браконьєрів на місці злочину, домагалася їхнього арешту, а потім і обвинувальних вироків. Її зусилля не були пошуками, але, на жаль, відповіддю на них була лють негідників. Фоссі неодноразово загрожували, й погрози ці не були порожніми, одного разу (це трапилося в 1985 році) її знайшли в її таборі вбитою.

Ця смерть не єдиний в історії трагічний результат життя вченого, що присвятив себе диким тваринам. В 1959 році в Африці загинув Міхаель Гржимек - талановитий німецький зоолог, син Бернгарда Гржимека, знаменитого дослідника тварин Африки й борця проти їхнього винищування. Батько й син Гржимеки вивчали склад і чисельність популяцій диких тварин у Національному парку Серенгети. У ті роки череди диких тварин ще зустрічалися там у величезній кількості. Міхаель першим почав підраховувати тварин з повітря й для цього став льотчиком. Щоб не лякати тварин, він розфарбував свій невеликий літак під зебру. Під час одного з таких польотів він розбився.

Загинула від рук браконьєрів відважна дослідниця диких левів і талановита письменниця Джой Адамсон.

Піраміди Північної Америки

На північному заході штату Джорджія в США лежить прадавнє індійське місто Ітоуа. Над територією колись великого поселення піднімаються залишки трьох земляних пірамід, кожна з яких мала майданчик для храму, тобто щодо цього виконувала ту ж функцію, що й піраміди майя. Подібно майя, жителі Ітоуа використовували піраміди і як храмові постаменти, і як похоронні кургани (маунди). Найбільший з курганів, що має в плані, як у піраміди, прямокутну підставку, досягає висоти шестиповерхового будинку й містить мільйон кошиків землі. Під час розкопок були виявлені десятки поховань, деякі з багатими похоронними атрибутами, у тому числі мармуровими статуями, перлами й мистецьки вирізаними на камені орнаментами.

Піраміди Ітоуа — далеко не єдині у своєму роді на території Північної Америки. Подібні кургани можна зустріти в цілому ряді місць у різних районах Джорджії й Південної Кароліни, що входять до складу однієї історико-культурної зони, відомої як район Південної апалаче-місісіпської культури.

Розквіт культури довівся приблизно на XII-XIII ст. н.е. Інтерпретація символізму пірамідальних курганів можлива на основі знань про вірування людей, що населяли ці землі: кургани — це «острівці землі», метафора священних ландшафтів - гір, печер, пагорбів і інших значимих світових символів.

Індіанці племені вірили, що кургани забезпечували їм захист і заступництво вищих сил, а храми на їхніх вершинах служили місцем проведення ритуалів очищення. У народу, що жив по берегах Міссісіпі, чоктау існувала легенда про великий курган-постамент за назвою «Наних-Ваий», що значить поклінний пагорб», який шанувався як Велика Прамати племені. Ці люди вірили, що в центрі кургану Великий Дух створив першого чоктау (Дж. Стюарт, «Ітоуа»).

Пінгвіни обрали Південну півкулю

Уперше пінгвіни з'явилися в Антарктиді, тоді, коли ще материк не був розташований на Південному полюсі, і клімат мав помірний. Про це свідчать знайдені останки трубкісткових птахів, що жили в ері мезозою, які вміли літати, і були предками сучасних пінгвінів.

За багато століть мінявся клімат, мінялося місце розташування материків, але пінгвіни залишилися вірні своїй батьківщині. Тим більше, що природа – мати щедро опікує своїх чад, надаючи кожному виду пристосуватися до навколишнього середовища. Антарктида перемістилася на Південний полюс і перетворилася в суцільний шматок льоду, але пінгвіни змогли пристосуватися до холоду, не пішли з материка на відміну від інших тварин, і в результаті від цього тільки виграли. Звичайно, пристосуватися до нових умов змогли не всі види, близько сорока з них просто вимерли, але інші встигнули змінитися.

Перші пінгвіни жили на Південному полюсі без ворогів, мали достатню кількість їжі й досягали росту до двох метрів. Споконвічно пінгвіни вміли літати, але спокійний і ситний спосіб життя усе більше не вимагав від цих птахів польотів. Вони добували їжу в морі, і усе рідше піднімалися в повітря. У результаті, їх крила поступово почали перетворюватися в якусь подобу плавців, які цим птахам були явно потрібніше, чим крила.

На згадку про колишні польоти в пінгвінів залишилася потужна грудина з вираженим кілем, до якого, як і раніше, кріпляться м'язи крил. От тільки самі крила тепер уже не крила, а практично плавці. Незмінна будова грудини говорить про те, що плавання й пірнання із застосуванням крил-плавців вимагає від пінгвінів не менше зусиль, ніж від літаючих птахів змахи крилами. Хоча маса тіла у воді й зменшується, але потрібні більші зусилля, щоб подолати щільність води, звідси й розвинена мускулатура.

Насправді, пінгвінам комфортно й привільно на Південному полюсі – мало ворогів, досить їжі, а від холоду їх захищає товстий жировий прошарок і лускоподібні перинки, що покривають усе тіло. Вони настільки звикли до суворих умов, що більш теплий клімат їм зараз не тільки не потрібний, але навіть і шкідливий.

Трохи про наручний годинник

Наручний годинник – це невід'ємний атрибут солідної людини, а також просто незамінна річ, до якої можна звикнути досить швидко. Це все, звичайно, ясно, тільки от чому прийнято носити годинник на лівій руці, більшість не знає. Відкрити таємницю зможе історія появи наручних годинників. Ще в далекому 15 столітті з'явився наручний годинник.

До речі, це відбулося відразу після того, як світ довідався, що таке ходова пружина. Компанія Patek Philippe в 1868 році створила свій перший годинник із браслетом, його було прийнято вважати жіночими, тому як у той час він служив скоріше ювелірною прикрасою, ніж необхідністю в часі. Чоловіки ж були неварті носити таку красу.

Після цього, в 1904 році, Альберто Сантос-Дюмон – великий авіатор того часу попросив свого не менш відомого друга Cartier зробити спеціальний годинник, який буде розрахований тільки для польотів. Тоді світ і побачив чоловічий годинник, що мав назву Santos. Ними було так зручно користуватися, що кожний чоловік прагнув отримати такий годинник. Коли почалася Перша світова війна наручний годинник замінив кишеньковий, тоді вони мали успіх серед офіцерів.

Годинник носили повсюдно, під час роботи їх не знімали з руки. Саме це й послужило причиною тому, що практично кожний годинник носить на лівій руці. Усе можна пояснити тим, що під час роботи переважна більшість працює більше правою рукою, ніж лівою. Саме для того, щоб не зашкодити наручний годинник під час зайнятості, їх надягали на ліву руку.

Ще однією причиною носіння годинника на лівій руці стало те, що годинник вимагав заведення, розташування заводної голівки було праворуч. Отже, лівою рукою було б просто незручно заводити механізм годинника. Також може бути й те, що виробники годинників просто дотримувалися устояної традиції, тому не припиняли випуск товару для носіння на лівій руці.

Веселка

Оптичне чудо, однаково улюблене й дітьми, і дорослими, таїть ще більше загадок, чим видасться на перший погляд.

Уважається, що перше наукове пояснення феномену веселки намагався дати ще Аристотель, але найважливіші експерименти, що пролили світло на природу цього дивного явища, належать Рене Декарту.

В XVII столітті французький учений зумів змоделювати й докладно вивчити переломлення світлових променів усередині водяної краплі. У якості моделі він дотепно використовував наповнену водою скляну куля. Дослідження Декарта продовжив геніальний Ісаак Ньютон, що замінив кулю скляною призмою, що так само дозволило розкласти невидимий промінь білого світла в спектр.

Ньютону належить і умовний розподіл веселки на 7 коьорів: учений шукав відповідність між кольорами спектра й тонами музичної гами.

Будь-яка дитина знає нехитру фразу, що дозволяє не переплутати кількість і послідовність райдужних смуг: "Каждый Охотник Желает Знать Где Сидит Фазан":

• Червоний
• Жовтогарячий
• Жовтий
• Зелений
• Блакитний
• Синій
• Фіолетовий

Тепер молодь змінила знайому фразу відповідно до сучасних реалій: Кожний Оформлювач Бажає Знати, Де Скачати Фотошоп.

Якщо про механізм переломлення променя світла усередині краплі води відомо багатьом, то питання про форму веселки часто викликає утруднення. Насправді, веселка має форму кола, що підтверджують спостереження з літака або високої гори. Центр райдужної окружності лежить на одній прямій з очами спостерігача й Сонцем. Тому з поверхні Землі видна тільки частина дуги, але чим вище піднімається спостерігач, тим більше повна картина з'являється перед його очима.

Кожний промінь світла, проходячи через краплю водяної суспензії переломлюється 42 рази, розкладаючи на хвилі різної довжини. Сама довга світлова хвиля сприймається нами як промінь червоного кольору, сама коротка – фіолетового. Тому кольори спектра завжди розташовані в однаковій послідовності. А результатом 42-кратного переломлення і є кругла форма веселки.

У безхмарну ніч виникає більш рідке явище: місячна веселка, колір якої видасться нам майже білим, що пов'язано з особливостями нашого зору.